Розділ ІV

     Коли Ренсом прокинувся, з ним трапилося те, що може трапитися з людиною хіба в чужому світі: яву він прийняв за сон, адже, розплющивши очі, побачив просто перед собою химерне дерево, забарвлене у кольори, які зазвичай поєднуються хіба в геральдиці; на гілках шаруділо сріблясте листя, з них звисали жовті плоди, а довкола темно-синього стовбура обвився невеличкий дракон, вкритий червонясто-золотою лускою. То був, безперечно, сад Гесперид. "Ще ніколи мені не снився такий яскравий сон", подумав Ренсом, і тут щось підказало йому, що він уже не спить. Втім, і далі лежав, не рухаючись, бо глибокий спокій та дивне самозабуття мовби перейшли зі сну у яв і зовсім не спонукали до руху. Пригадав собі, як у зовсім іншому світі, на Малакандрі - тепер вона уявлялася йому планетою древньою і холодною, - йому довелося зустрітися з прототипом циклопа, велетнем-пастухом, що жив у печері. Невже істоти, які на Землі фігурують у міфології, в інших світах існують насправді? Тут у голові промайнуло: "Чоловіче, ти ж сам-один на незнайомій планеті, цілком безпорадний, навіть одягу в тебе немає! А що, коли оте створіння небезпечне?" Але ця думка не надто його злякала. Він знав, що за космічними мірками хижі звірі на взірець земних є радше винятком; поза тим, йому доводилося стикатися і з набагато химернішими істотами, які ставилися до нього привітно і ласкаво. Ренсом ще трохи полежав, розглядаючи дракона. Той скидався на велику, завбільшки із сенбернара, ящірку з невисоким зубчастим гребенем на спині. Очі у нього були розплющені.
     За якийсь час Ренсом наважився припіднятися на лікті. Дракон і далі дивився на нього. Тут Ренсом звернув увагу на те, що острів зовсім не гойдається, сів і роззирнувся довкола. У просвітах між деревами виднілося море: на ньому не було ні хвильки, і тепер воно скидалося радше на позолочене дзеркало. Він знову глянув на дракона: а що, коли перед ним - розумна істота (гнау, як кажуть на Малакандрі) і власне до неї його й послали? Наче не схоже, але спробувати варто. І Ренсом заговорив давньосонячною мовою, почуваючись трохи дивно, бо власний голос видавався йому чужим.
     - Незнайомцю, - сказав він, - до твого світу мене доправили через небеса слуги Малелділа. Ти мене привітаєш?
     Істота вп'ялася у нього пильним, а може й розумним поглядом, проте через кілька секунд заплющила очі. Ренсомові це не надто сподобалося, і він вирішив підвестися. Дракон розплющив очі і знову втупився в нього. Добру хвилину Ренсом перебував у замішанні, не знаючи, як повестися, доки не побачив, що дракон вже не так міцно стискає дерево у своїх обіймах. Тільки завдяки зусиллю волі йому вдалося всидіти на місці; розумна істота була перед ним чи ні, втекти далеко він усе одно не зумів би. Тим часом дракон відступив на крок від дерева, струсонувся і розгорнув два блискучі синьо-золоті крила, схожі на кажанячі. По тому потрусив ними, знову склав, черговий раз окинув Ренсома уважним поглядом і врешті-решт чи то потупцював, чи пошкандибав до берега, а там занурив у воду видовжену морду, яка трохи відливала металом, і став пити. Втамувавши спрагу, підняв голову і протяжно забекав; на диво, цей звук виявився доволі мелодійним. А далі дракон повернувся, ще раз зиркнув на Ренсома і врешті-решт попрямував просто до нього. "Це ж справжнє божевілля - отак стояти і чекати", - шепнув здоровий глузд, проте він стиснув зуби і не зрушив з місця. Тим часом дракон підійшов і ткнувся своїм холодним носом йому у коліна. Ренсом зовсім розгубився. Раптом перед ним розумне створіння, а це - його мова? Або нерозумне, проте налаштоване приязно - як тоді повестися? Спробуйте-но погладити істоту, з ніг до голови вкриту лускою! А що, коли вона просто чухається об нього? І тут дракон зненацька відвернувся, здавалося, геть-чисто забувши про все на світі, як то буває у тварин, і жадібно накинувся на траву під ногами. А Ренсом, відчуваючи, що вимоги честі задоволено, повернув до лісу.
     Неподалік росли дерева з плодами, які він уже скуштував напередодні, проте його увагу привернуло дивне видовище попереду: там, поміж темною листвою зеленувато-сірих заростей щось виблискувало. Спершу йому здалося, наче це щось схоже на скляний дах оранжереї, у якому відбивається яскраве сонце, та, приглянувшись уважніше, він побачив, що це справді щось подібне на скло, але скло, яке перебуває у постійному русі. Світло весь час змінювалося, ніби легенько мерехтіло, ставало то сильнішим, то слабшим. Ренсом рушив було туди, щоб з'ясувати, в чому там річ, коли враз радше відчув, ніж побачив щось у себе під ногами, і завмер на місці. Виявилося, то був дракон, який знову ткнувся носом йому в коліно. Він наддав кроку - дракон теж пішов швидше; спинився - те саме зробив і дракон. Ренсом знову подався вперед, а тварина невідступно йшла за ним, так близько, що боком терлася йому до стегна, ба навіть наступала часом йому на ногу своєю важкою, холодною лапою. Ренсомові все це зовсім не подобалося, і він уже почав було всерйоз міркувати над тим, як спекатися цього надокучливого супутника, коли раптом йому впало у вічі ще щось. Просто в нього над головою з кошлатої гілки звисала велика куля, напівпрозора і блискуча. Вона відбивала світло, а в одному місці переливалася всіма кольорами веселки. То ось яке "скло" привиділося йому у лісі! Ренсом роззирнувся довкола і побачив, що такі ж кулі висять чи не на кожному дереві - їх було не злічити. Він став доскіпливо розглядати найближчу кулю; спершу йому здалося, наче вона крутиться, та потім з'ясувалося, що це враження оманливе. Спонукуваний природною цікавістю, Ренсом підняв руку і доторкнувся до кулі. Тієї ж миті на нього линув потік крижаної (принаймні так здалося у тому вічно теплому світі) води, а в ніс ударив гострий, дивовижно-прекрасний запах - і в пам'яті чомусь відразу спливли рядки з Попа - про троянду, що "запашною смертю помирає". Холодний душ так освіжив його, що йому здалося, наче тільки тепер він по-справжньому прокинувся. Ренсом розплющив очі - коли згори линула вода, він мимоволі зажмурився, - і всі барви навколо буцім стали яскравішими, а звична для цього світу сутінь ніби трохи розвіялася. Чари Переландри знову почали діяти на нього. Золотавий дракон більше не виглядав небезпечним і не здавався надокучливим. Якщо оголений чоловік і мудрий дракон - єдині мешканці цього плавучого раю, значить, все так і має бути; тієї миті Ренсом почувався так, немов усе, що з ним відбувається, - то не просто пригода, а втілення якогось міфу, і навіть сам він став персонажем неземної історії. Поки що цього йому було цілком достатньо.
     Ренсом повернувся до дерева. Плоду, який облив його водою, більше не було; гілка - здається, порожня всередині, - тепер закінчувалася не блискучою кулею, а невеличким устям, на якому поволі набухала намистина кришталево-прозорої вологи. Він спантеличено озирнувся навколо. З дерев у лісі й далі звисала сила-силенна райдужних плодів, однак тепер йому впало у вічі, що там постійно відбувається якийсь майже непомітний рух. Приглянувшись, Ренсом уже за мить збагнув, у чому тут річ. Дуже повільно сяйливі кулі ставали дедалі більшими й більшими, аж доки одна по одній сливе безгучно враз не зникали, залишаючи по собі на землі вологу пляму - вона, втім, дуже швидко висихала, - а повітря напоюючи чудовими, хоч і вельми скороминущими пахощами та прохолодою. Власне, то були зовсім не плоди, а просто чималі бульбашки. Бульбашкові дерева (саме так він охрестив їх тієї миті), вочевидь, помпували воду з океану, потім вода піднімалася вгору соковитою серцевиною дерева, насичувалась прекрасним ароматом і виходила назовні у формі кулі. Ренсом всівся долі, воліючи вповні насолодитися достоту дивовижним видовищем. Збагнувши таємницю лісу, він зрозумів, чому усе тут виглядало, ба навіть відчувалося інакше, ніж деінде на острові. Якщо уважно стежити за якоюсь окремою гілкою, то можна було побачити, як з маленького устя на кінчику з'являється краплина завбільшки з горошину, як вона росте й кінець кінцем лопається; та коли сприймати ліс як одне ціле, то помітно було тільки ледь уловиму гру світла, а ще чувся слабкий шум, що ледве-ледве порушував тишу, до якої Ренсом уже звик на Переландрі; у повітрі розливалася прохолода та свіжий запах. Народжена у нашому світі людина почувалася тут більше "надворі", ніж на відкритих частинах острова чи навіть біля моря. Дивлячись на ціле гроно бульбашок у себе над головою, він подумав, що було б зовсім не важко підвестися і просто "зануритися" в них, ще раз прийняти чарівний прохолодний душ - от тільки разів у десять сильніший. Проте його стримало те саме почуття, яке напередодні ввечері не дозволило йому скуштувати другий плід. Ренсом завжди недолюблював людей, які в опері викликали співаків на біс ("Це ж тільки все псує!" - пояснював він). Тепер же в нього почало складатися враження, що цей принцип має набагато глибше значення, а відтак його застосування не обмежується театром. Знов і знов вимагати чогось, немов життя - то фільм, який можна прокрутити двічі чи тричі, ба навіть задом наперед... можливо, саме тут і криється корінь усього зла? Та ні, корінь зла - сріблолюбство. Втім, якщо подумати, то й гроші ми цінуємо власне через те, що вони надають нам ефемерний захист від випадковостей, дозволяють знов і знов отримувати одне й те ж, втримувати плівку з фільмом на місці...
     Тут нитка роздумів раптом обірвалася: Ренсом відчув, як щось важке лягло йому на коліна. То був дракон, який розпластався на землі поруч, а свою важку видовжену голову поклав просто йому на ноги. "Знаєш, друже, - мовив Ренсом по-англійськи, - ти вже мені добряче надокучив!" Тварина навіть не ворухнулася, і йому спало на думку, що, напевне, краще все ж із нею потоваришувати. Спробував погладити шорстку лускату голову - дракон не звернув на це жодної уваги. Рука сковзнула нижче і натрапила на м'якше місце - навіть на щось схоже на просвіт у суцільній лусці. О... так, йому подобається, коли його там чухають. Дракон вдоволено заворкотів, висунув довгий, синюватий язик і лизнув Ренсома в руку, а тоді перекинувся навзнак, підставляючи майже біле черево, і Ренсом став чухати його пальцями ніг. Скидалося на те, що вони з драконом по-справжньому заприязнилися; кінець кінцем тварина мирно задрімала.
     Ренсом підвівся і ще раз прийняв душ під бульбашковим деревом. Це його так збадьорило, що він остаточно отямився від сну і відчув голод. Де на острові росли жовті плоди, він не пам'ятав, тож вирішив піти і пошукати їх. Іти чомусь було важко; подумалося навіть, чи не могла вода з бульбашок трохи задурманити йому голову, та, озирнувшись навколо, він збагнув, у чому річ. Попереду поросла мідяним вересом рівнина прямо на очах піднялася вгору і перетворилася на невисокий пагорб, який полинув просто йому назустріч. Хоч Ренсом і бачив таке вже не вперше, а все ж завмер на місці від подиву - земля котилася, наче справжнісінька тобі хвиля, - не встиг згрупуватися, втратив рівновагу й упав. Звівшись на ноги, пішов далі вже обережніше. Так, сумнівів не було: море знову розходилося. Ось ліс аж до краю плавучого острова прорізала просіка, і стало видно воду, яка вже зовсім не нагадувала дзеркало; теплий вітер дедалі сильніше куйовдив йому чуба. Він поволі попрямував до берега, та по дорозі натрапив на якісь кущі, всипані круглими зеленими ягодами, разів у три більшими за мигдаль. Ренсом зірвав одну й розламав навпіл - вона виявилася трохи сухуватою, схожою всередині водночас на хлібний м'якуш та на банан і доволі непоганою на смак. Тут не було тієї нестримної, хвилюючої насолоди, яка пройняла його, коли він скуштував жовтий плід; зелені ягоди просто дарували задоволення від їжі і почуття ситості, свого роду "тверезе блаженство". Здавалося - принаймні, у Ренсома склалося таке враження, - що над цією їжею треба промовити подячну молитву, тож він так і зробив. Жовті плоди натомість вимагали радше ораторії чи якогось містичного споглядання. Проте й тут були свої несподівані радощі: часом траплялися ягоди з яскраво-червоною серцевиною і таким незвичним, ні на що не подібним смаком, що Ренсом готовий був уже тільки їх і вишукувати, проте втретє відтоді, як він опинився на Переландрі, внутрішній голос порадив йому цього не робити. "На Землі, - подумав він, - швидко навчилися би вирощувати тільки такі ягоди, з червоною серединкою, і коштували б вони набагато дорожче за решту". Так, гроші справді допомагають викликати на біс, і то гучно - годі й ослухатися.
     Попоївши, Ренсом подався вниз, до берега, щоб напитися, та не встиг дійти до води, як "низ" уже перетворився на "верх". Острів вигнувся й обернувся на світлу долину поміж зелених водяних горбів, і коли він ліг долілиць на березі та потягнувся до води, то вражено зауважив, що п'є з моря, яке піднялося вище за землю. Потім Ренсом всівся на самісінькому краю острова, звісивши ноги у воду, поміж червоні водорості, що облямовували цей дивний плавучий клаптик суші. Його дедалі більше дивувало, що він ще й досі не зустрів на Переландрі жодної живої душі чи, радше, жодної розумної істоти. Навіщо ж його сюди відрядили? У голові промайнув химерний здогад: а що, коли цей світ взагалі безлюдний, і йому судилося стати тут першовідкривачем, засновником? На диво, повна самотність поки що не надто його турбувала; нічого й порівнювати, наприклад, із тим, що йому довелося пережити під час першої ночі на Малакандрі. Можливо, міркував Ренсом, різниця полягає в тому, що на Марс доля закинула його випадково - принаймні, тоді складалося таке враження, - а тут він є частиною певного задуму. Справді, тут він залучений, а там дивився на все ніби збоку, почуваючись так, наче його діло сторона.
   
   
   
 

Дуже дякую. Я читав на російській мові. Нарешті є на українській!)))