–О, яка смачна вода! – сказала задоволено мала Яринка. – Це, мабуть, якесь особливе джерело... Тут все так гарно прибрано. Бабусю, чуєш, а чому?
Яринка побачила, що бабуся тихо промовляє молитву, й собі почала «Отче наш», «Богородице Діво» і свою улюб-лену молитву «Ангелику мій». А потім уже попросилаздоров’ячка для мами, тата, дідусів, бабусь і... своїх двох рибок в акваріумі.
– Під Твою милість прибігаєм, Бого-родице Діво… – почала співати лагідним голосом бабуся. Яринка й собі приєд-налася. Вона любить співати цю молитву і не розуміє, чому бабуся часто тихцем втирає сльозу під час співу.
– Бабусю, ти чого? Знову сильно ко-ліно болить?
– Ні, моє сонечко, – зачерпнувши гор-нятком води відповіла бабуся. – Просто… так якось на серці мило. Адже це місце справді особливе.
– Я так і думала!Інакше чого б тут так гарно було! І що тут сталося?
Продовження читай у травневому номері журналу на стор. 4
Осанна в вишніх
– Дідусю, а можна мені піти з тобою на пасіку? – спитав маленький Михасик, коли дідусь одягав свого спеціального бриля.
– Давай іншим разом. Поглянь, у тебе ще знак на руці від укусу оси не розійшовся.
– Та то нічого, дідусю, можна потерпіти, адже оса – це ж дуже важлива комаха. Про неї навіть на Службі Божій співають.
– Про осу? На Службі Божій? – здивувався дідусь.
– Ну, хор наш співає: «Оса на вишні». Ти хіба не пам’ятаєш? – переконував Михасик.
– А…– засміявсядідусь, – ось про яку «осу на вишні» ти говориш…
Продовження читай у травневому номері журналу на стор. 8
ПРИГОДИ ЯБЛУНЬКИ
Двоє дітлахів ішли сільською дорогою повз садок. Був то старий яблуневий сад діда Панаса. Той любив дітей і радо пригощав малих золотими плодами тіточок-яблунь. З-за тину звисали гілки, рясно вкриті сонячно-жовтими яблуками.
-Максимку, я хочу яблучка! – попрохала дівчинка.
Хлопчина зірвав два – собі й сестричці. Діти поласували, а недогризки кинули обіч шляху в траву.
Навесні до світла потягнувся маленький тендітний пагінчик. То була я, маленька яблунька. Тяжко мені прийшлося: спочатку трава глушила, потім капосна коза ледь не з’їла, хлопчаки-вередуни хотіли на дубця зламати. А взимку – то взагалі жах: мороз колючий і зайці куцохвості схрумати не проти. Ледве я наступної весни дочекалася.
Йшов якось тією дорогою чоловік. Побачив мене та й каже:
– Гарне деревце.
Наступного дня він повернувся, викопав мене і пересадив на інше місце, до свого саду.
Продовження читай у травневому номері журналу на стор. 10
